.jpeg)
Марина Манченко — цьогорічна дебютантка видавництва «Темпора». А також одна із засновниць та авторок нашої «Відмови». Тож ми не могли не скористатися нагодою та не поспілкуватися з нею. Про сицилійські апельсини, історії жінок, каченят та Київ.
Рада тебе бачити. Наша зустріч сьогодні особлива. По-перше, вітаю з дебютом. По-друге, це — перше інтервʼю в межах нашого «Видавництва Відмова». З чим вітаю нас обох. Але повернімося до тебе.
І перше питання. Як воно — видати книгу?
Дуже дивно. І мені здається, що я сама ще не до кінця це усвідомлюю. Я так довго хотіла написати книжку, що досі не вірю, що її написала, що вона виходить.
А коли ти вперше задумалася, що хочеш писати саме художні тексти?
Здається, було років 6 чи 7…
Пам'ятаєш свою першу історію?
Була історія про каченят. При чому — сплагіачена у подруги. Вона колись прийшла в школу і сказала мені: «Знаєш, я от почала писати історію, і мені так подобається». «О, хороша ідея». І ми з нею сіли писати про одних і тих самих каченят разом.
Якби та історія була зараз біля тебе, ти готова була б її опублікувати, скажімо на Facebook?
(Сміється)
Ні. Може б, повернутися, переписати. Памʼятаю, там в каченят були пригоди. Вони в якийсь тунель під землю залізли. Куди вів той тунель, ніхто з нас не знав. Писали, як бачили. Було б цікаво дописати зараз, звичайно.
Круто! А з чого ти починаєш роботу над своїми текстами?
Я дуже сильний візуал, тому багато чого просто бачу. От у мене з багатьма історіями із «Гірких апельсинів» та іншими був якийсь перший візуальний момент. Наприклад, третя новела у книзі про сироко. Хтось опублікував на Facebook фото, про те, що був якраз десь сироко на Сицилії. І там була така велика тераса, і стіл, вкритий плиткою сицилійською з лимонами, розбитий горщик. Чи я вже той горщик додумала, не знаю. Було таке враження, що день сироко — коли все бʼється.
І потім інша історія, яку мені розповів знайомий. Вона якось так зіграла зі мною, просилася в оповідання. З першопочаткової історії там мало що залишилося, насправді. Але була ідея невеличка — зустрічі людей, тобто якоїсь людської історії.
Просто візуальний момент, з якого все починається. А потім вже, звісно, продумування. З ідеєю треба трошки пожити.
А з назвами так само? В тебе такі яскраві та влучні поєднання. Теж з якогось візуала починається?
Мені здається, що так. Наприклад, «Гіркі апельсини» — це ж назва останнього оповідання і всієї збірки. Це реальна історія — та, яка описана в книзі. Про те, як приїжджаєш вперше на Сицилію. Думаєш: «От класно, ростуть апельсини на деревах, просто на вулиці». А потім перший апельсин, який пробуєш, він дуже… це технічні апельсини, їх ніхто не їсть, вони для краси ростуть. Ця реальна історія сталася, коли тільки ми приїхали волонтерити. А потім почала думати про те, що це має бути щось таке більше про історії міграції, тобто як символ того, що не всі ті апельсини солодкі й не все воно таке гарне, як здається на початку.
Інші — так само. Перше оповідання я переназвала. Зараз ця назва теж дуже символічна — «Доннафугата». Це — назва вина, яке виробляють на Сицилії, а ще воно означає — «жінка, яка втекла».
Вони якось самі приходять. Чим більше я думаю над оповіданням, тим більше у мене ці символи чи якісь схожі моменти зʼявляються. Але, справді, коли я сідаю і намагаюся вигадати назву, тоді мені складно.
З візуальної точки зору в тебе все чудово виходить. Знаю одну людину, яка після прочитання (ред. «Гірких апельсинів») поїхала на Сицилію. Твої тексти мають неймовірний вплив.
Ти часто пишеш про соціальні проблеми, прийняття, жінок, вибір. Помріймо — в найкращому сценарії, який вплив на людей ти хотіла б мати через свої тексти?
Це дуже хороше питання. І я над цим багато думаю. Коли я читала на читаннях перші сторінки оповідань (ред. курс письменництва), мені часто казали — такі легкі тексти, так воно легко читається, легко сприймається. Я навіть потім задумалася, що я щось роблю не так. Бо воно насправді не настільки легке, як здається. За апельсинами, за плитками з розбитими горщиками — там багато темряви. Є міф міграції… воно плюс мінус всюди так. У нас чомусь показують особливо українців в Італії або історії заробітчан, тобто історії маніпуляцій з людьми та обманів. Або що в тебе все класно. Тобто ти переїжджаєш — одразу все вирішується. Бо як тобі може бути погано на Сицилії, де, знову ж таки, апельсини на деревах ростуть.
І мені дуже хотілося показати, що насправді все це є. Але за цим багато роботи, багато сумнівів, роботи над собою. В якийсь момент розумієш: може, воно тобі й не треба. Але вже наче і повертатися нікуди. Вже ти й не звідти, і не звідси. Тому дуже хотілося, щоб люди над цим задумалися. Показати іншу сторону. Історії більш, можливо, успішні, тобто людей, які вчилися, у яких була робота чи є, але при цьому показати, що все не так прекрасно.
І друга штука, про яку я хотіла поговорити. У мене насправді багато історій жінок. І я не зовсім це усвідомлювала, коли писала. Особливо старших жінок, молодших жінок. Оці питання між нами та нашими бабусями — сицилійськими, українськими. Вони всі мали дуже різні можливості в житті. Сицилійські бабусі — багато з них навіть не мали шансу навчитися читати, тому що не було змоги, не було ніякої підтримки. Навпаки, навіть якби вони хотіли вчитися, їм би ніхто не дав це робити. І наші бабусі, серед яких багато хто вчився, багато хто працював на дуже непоганих посадах. Але при цьому в них не було тих самих можливостей, які могли й мали б бути.
Давай тоді продовжимо трошки тему людей. Не секрет, що в багатьох письменників їх герої списані з реальних прототипів. Як у тебе з цим?
Там, де у мене героїні жінки, вони багато в чому списані з мене. І в цьому є хороший такий момент, класна можливість зробити характери більш живими, яким більше віриш. Так само — це дуже небезпечно, тому що можна загратися і в принципі писати про себе. Починаєш придумувати, а чого хоче ця жінка, і ти думаєш не про те, що хоче вона, а про те, що хочеш ти. І потім коли її критикують, наче критикують тебе.
Це дуже такий складний момент. В кожному персонажі є трошки тебе. І від цього нікуди не дінешся. З іншого боку, важливо тримати цю відстань. Можна і самому собі нашкодити певною мірою. Хтось буде казати про героїню: «Ну якась вона дивна». А ти думаєш, що «Це ж в принципі я. В мені теж вся ця дивність є».
Навіть в чоловічих персонажах є багато від мене. Якісь мої історії. Я намагалася втримати цей баланс, щоб розповідати не емоції, а маленькі історії з того, що з людьми трапляється, і як це вони потім переживають. Багато того, що справді трапилося. Але як це персонаж сприймає — це вже інша історія.
Для читачів зазначу, що на момент нашої бесіди книга ще не вийшла з друкарні. Тому таке питання — кому подаруєш свій перший примірник «Гірких апельсинів»?
Мамі (усміхається). Звичайно, мамі. У неї всі мої попередні перші примірники є. Потім подарую моїм родичам — тітці, двоюрідному братові. Думаю, що подарую своєму хлопцеві. Це людина, яка мене підтримувала, годувала і взагалі, яка робила все, щоб я могла писати…
… вино приносила…
(сміється). Так. Тому думаю, що він на свій примірничок однозначно заслужив. Дуже хочу подарувати людям, яким я вдячна. Вам всім (ред. з «Відмови») дуже хотіла б подарувати. Ви всі - моя група підтримки.
Це взаємна любов. А де б хотіла провести першу презентацію книги?
В Києві. Ми планували, що вона буде на Арсеналі у травні. Але всі ми розуміємо, що сталося, і чому це поки що неможливо. Все одно, дуже б хотіла організувати презентацію в Києві. І якщо чесно, у мене є секретний блокнотик, там кілька місць записано, де я думала все це робити.
Які твої улюблені місця в Києві, повʼязані з письменництвом?
Якщо повʼязано з усім — Маріїнський парк. Я не знаю як так, але це дуже моє місце. Потім ВДНГ, де ми з тобою дуже часто гуляли. Я там вчилася їздити на велосипеді. Не так давно, насправді. Всі оці оранжереї покинуті… Мені дуже подобається.
З письменництвом… Мені здається, що в Києві немає жодної кавʼярні, Mc’Donalds, Пузатої Хати, де б я не писала в певний період у своєму житті. Всі місця, де є кава, і можна сісти й поставити ноутбук — вони мені всі дуже повʼязані з письменництвом. Пузата Хата на Льва Товстого. Там на другому поверсі, коло вікна, прямо хороше місце.
Наостанок таке питання — назви 5 слів, з яких складаєшся ти, як людина?
По-перше, мова. Вона для мене дуже важливий складовий елемент. І стосовно письменництва. І того, що я багато говорю і дуже швидко. І про переходи з мови на мову. І про те, як росла між двома мовами. В мене вдома завжди було дві мови, але зараз я на 100% перейшла на українську.
Потім — фото чи картинка. Я дуже сильний візуал. Люблю займатися фотографією. Для мене це теж одна з таких креативних сфер, в якій мені дуже подобається працювати. Взагалі, багато речей я спершу бачу.
Природа, рослини. Навіть тут, у своїй квартирі, я вся в рослинках сиджу. І без цього мені важко.
Дім, де б він не був. Що тут, що в Києві.
І люди, як дім. І в принципі так, люди. Бо є дім, там — де дім, а є дім, там — де люди. Це дуже важливий момент.
Супер. Дякую тобі. І пропоную завершити розмову побажанням для читачів.
Перемоги. Однозначно. Ми всі зараз про це думаємо.
І щоб ми продовжували читати. Навіть більше. Читання несе якийсь наш інтелектуальний потенціал. Тобто можна і дізнатися нове, і збагатити словниковий запас, і подивитися, як пишуть інші автори. Але при всьому воно тобі допомагає трошки відірватися від того, що відбувається навколо. Ескапізм тому й існує, що іноді нам треба втекти кудись, наприклад, в читання. І писання також. Так що, хто хоче — пишіть.
Чудові слова. Дякую за це інтервʼю.
Замовити роман в новелах «Гіркі апельсини» можна на сторінці видавництва Темпора. Перші 20 сторінок оповідання «Доннафугата» доступні на сайті Книгарні Є.