.jpeg)
Роксолана Жаркова – письменниця, есеїстка, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. Феміністка, дослідниця жіночого письма. Випускниця філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка. Учасниця, фіналістка і переможниця багатьох всеукраїнських та міжнародних літературно-мистецьких конкурсів. Лауреатка кількох літературних премій. Авторка поетичних збірок «СлухаТИ – море: просто собі вір[ші]» (2015), «Руками-словами» (2017), «Всі мої птахи» (2019), книги новел і напівновел «Він пахне тобою» (2017). Дебютна повість «Нуль цілих, нуль десятих» (2021) перемогла у П’ятому Всеукраїнському літературному конкурсі ім. Григора Тютюнника, увійшла у перелік найкращих книжок, виданих в Україні у 2021 році (за версією Українського ПЕН-клубу). Вивчає травматичні досвіди жінок у художніх текстах, порушує питання, пов’язані з війною, травмами, міграцією, біженцями, аналізує проблему кордонів у літературі і мистецтві.
Роксолано, твоє ім’я асоціюється мені, в першу чергу з фемінізмом. Чому ти вирішила займатися ґендерними студіями, досліджувати жіночі теми?
Ці теми близькі мені здавна, ще зі шкільних й університетських часів, коли я захоплено читала Кобилянську й надихалася сміливістю її героїнь. Емансипованістю, інтелектом й харизмою самої авторки. Пізнаючи «Царівну», міркувала, чи є такі царівни духу в моєму оточенні, серед моїх знайомих, подруг.
Пізніше, вже будучи студенткою філфаку, брала участь у мистецьких заходах, які ініціював місцевий осередок «Союзу Українок», представляла свої проєкти на дослідницько-творчих конкурсах імені Мілени Рудницької. Жіноча тема завжди цікавила мене передусім свою соціокультурною важливістю. Бо фемінізм – це не про чиюсь силу й домінантність, а про рівність прав та можливостей, широту свободи, певність того, що ти є (по)баченою і (по)чутою у просторі полілогу. Фемінізм – це про інклюзивність, розмикання багатьох ще донедавна замкнених кіл заборон й обмежень. Тут мене могли би підтримати і Кобилянська, і Леся Українка. Позаяк жінкам завжди було важче саморепрезентуватися у системі вікових патріархальних цінностей і законів, суспільних норм та меж, придуманих чоловіками. Жінок або натхненно адорували (об’єктивуючи жіночу тілесність і сексуальність), або уникали, ізолюючи від багатьох важливих сфер (освіти, науки, політики тощо), блокуючи жіноче «силове поле», побоюючись конкуренції на ринку праці чи у приватному (родинному) щоденні.
Як це все пов’язане з літературою? Зокрема, як дослідження ґендерних тем впливає на твої тексти?
Я досліджую специфіку ґендерних зв’язків та взаємини обох статей у художній літературі. Коли інтерпретую текст, то не пишу лише про жінок, я пишу про жіноче у парадигмі його відношень, контактів, взаємодії з чоловічим. Мені важливо те, чому, наприклад, маскулінізуються жінки і навпаки – фемінізуються чоловіки, і де існує та межа чоловічого / жіночого, і чи можна взагалі сьогодні говорити про абсолютну жіночність й абсолютну чоловічість. Ґендер і мистецтво, ґендер і творчість, стать і письмо – це ті питання, які мене завжди інспірували до наукових (і не тільки наукових) пошуків. Зрештою, я сама пишу і мені часом цікаво, чому в деяких своїх текстах я говорю від імені жінки, а в деяких обираю для себе чоловічий наратив, як у повісті «Нуль цілих, нуль десятих».
У своїй монографії «СТИхіЯ жіночого письма…» (2015) розглядаю особливості жіночої анатомії письма, різні стратегії жіночої саморепрезентації на матеріалі прози українських модерністок (Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Уляни Кравченко). У нещодавній праці «Бачу її нині…»: жіночі образи у малій прозі Івана Чендея» (2022) я аналізую чоловіче письмо й каталогізую жіночі образи, які моделює автор, намагаюся проаналізувати характери тих жінок, їхні темпераменти, специфіку поведінки тощо.
Чи існує якийсь набір універсальних рис жіночого та чоловічого письма? А як щодо інших представників суспільства?
Деякі науковці взагалі стверджують, що не варто розділяти чоловіче письмо і жіноче письмо, а є просто добре написані тексти (незалежно від того, хто їх створи-в/ла), а є погано написані. Казати так, на мій погляд, – це заплющувати очі на фізичні і психологічні відмінності, на тілесність, сексуальність і все те, що визначає жінку і
визначає чоловіка. Світ не монолітний, світ розмаїтий, він включає у себе людей різних рас і статей, різних кольорів шкіри, різних віросповідань і політичних поглядів, представників ЛГБТ+ спільнот, суспільних активістів і т.д. Цей світ знаходить віддзеркалення у мистецтві, у художній літературі. Вибудовується новий суспільний вимір толерантності до інакшості та інакшостей, до свободи тих, що поруч з нами. Бо тільки усвідомивши цінність чужої свободи, ми ще більше бережемо власну і навпаки – переживши крихкість і загрозу існування власної, ми з повагою ставимося до чужої.
Проблема свободи (національної, себто колективної й індивідуальної, інтимної) загострилася для нас після 24 лютого 2022 року. Ми раптово пізнали справжній смак незалежності – не солодкий і втішний, а гіркий і щемкий, бо свою незалежність треба повсюди і повсякчас пильнувати, стояти на її кордонах, бережливо захищати від ворожих посягань. Що ж стосується жіночої незалежності, то мусимо пам’ятати, що той спадок, який нам передали емансипантки кін. ХІХ – поч. ХХ ст., ми, феміністки поч. ХХІ ст., маємо не лише зберегти, а й примножити. Право навчатися, займатися улюбленою справою, голосувати на виборах, вести бізнес, жити за принципом «моє тіло – моє діло» – не уявляю, якби ми існували сьогодні без усього цього…
Підсумовуючи, фемінізм це про…
Фемінізм це про толерантність до інакшостей, про емпатію до інших, про інклюзію.
Як змінюються феміністичні цінності з часом?
Думаю, часи і події впливають на шкалу будь-яких цінностей: вони переосмислюються, зазнають певних видозмін. Напр., для Малали Юсуфзай, юної фемактивістки з Пакистану, найважливішим було право жити і навчатися у своїй країні, розвиватися як особистість на своїй землі. За це дівчина зазнала переслідувань терористами Талібану, потрапила під обстріл, перебувала на межі життя та смерті. А після пережитого Малала написала книжку й отримала Нобелівську премію миру. Мені здається, війна в Україні теж змінила і змінює систему феміністичних цінностей. Скільки зараз жінок в лавах ЗСУ, воїнок і доброволиць, захисниць своїх родин і своєї Батьківщини! Скільки матерів емігрували закордон з малими дітьми на руках, стали єдиними годувальницями своїх родин, поки їхні чоловіки борються з російськими окупантами, поки їхні чоловіки віддають свої життя за Україну. Жіноча сила – це не красивий поетизм, це цілком реальна нинішня даність: сила берегти свій дім зі зброєю в руках, сила допомагати й підтримувати, волонтерити, згуртовувати, надихати.
Наскільки сильно ці зміни відображається в літературі?
На це питання хочеться відповісти словами Оксани Забужко, які винесені в назву її книги – «І знову я влізаю в танк…». Бо література ніколи не стоїть осторонь, не спостерігає за подіями, а консервує й відрефлексовує всі ті події, свідками й учасниками яких ми нині є. Література на передовій, на лінії фронту, література сідає в танк, література озброєна і носить бронежилет. Література, як і жінка, не ховається за спинами чоловіків. Про це й пише у своєму романі «Доця» Тамара Горіха Зерня. До речі, саме за цей твір авторка отримала у 2022 році Шевченківську премію. Письменниця голосно висновує, що жінка нині – не пасивна спостерігачка, а дієва й діяльна творчиня власної Історії й Історії своєї нації. Про це розмірковують у своїх прозових й поетичних текстах О. Забужко, М. Матіос, О. Луцишина, Г. Крук, К. Калитко…
Чи можеш сформулювати основні феміністичні цінності сьогодення?
Думаю, найважливіша феміністична цінність сьогодення – право жінки на вибір: якою бути, з ким бути, що і як робити. Раніше дівчата й жінки змушені були узгоджувати свої плани зі своїми батьками, братами, чоловіками. Тепер жінки не лише самостійніші, а й відповідальніші – за себе і своє майбутнє, за своїх рідних, за свою країну. «Жінкою не народжуються, нею стають» – переконувала легендарна Симона де Бовуар у книзі «Друга стать». Перефразую так: незалежною не народжуються, нею стають. І тепер я відчуваю, як змінююся сама і як змінюється моя країна, як ми обидві врешті розуміємо, що омріяну свободу не отримують, ніби подарунок на день народження. Свою свободу треба виборювати щоденно і тримати міцно, щоби не стати поневоленою чужими ідеями і чужими мріями.
Дуже тішуся, що незважаючи на сотні кілометрів між нами, постійні відключення електрики та перебої в зв'язку, таки вдалося поспілкуватися з тобою. Дякую тобі.
І я дякую. Перемоги нам всім!