top of page
  • Фото автораМарина Губарець

Як тебе не любити…

Наше перше побачення було невдалим. Березневий сніг з дощем, пронизливий вітер, мокре місиво під ногами. Милуватися красою столиці та думати про її історію не хотілося. Змерзлі та втомлені підлітки, неприємно вражені брудом на вулицях та холодним прийомом, шукали прихистку. Але тобі було байдуже до нас усіх. Ти ж нас в гості не кликав, тому й не вважав за потрібне проявляти гостинність чи розважати. Тому, коли ми врешті заштовхалися у теплий вагон та вирушили додому, ти без будь-яких емоцій повернувся до власних справ.


Ти не став привітнішим чи гостиннішим за півтора року, коли я наважилася знову приїхати та подати документи до Університету Шевченка. Прожити цілий місяць «на абітурі» в гуртожитку – неабиякий челендж для домашньої дівчинки. Але я вижила, пристосувалася до особливих умов харчування, ходила на консультації та складала вступні іспити.

Я була з тобою сам на сам. Ти дивував і викликав захват. Але більше все ж таки лякав. Розмахом та вічною заклопотаністю. Зверхністю та навмисною таємничістю. Мені було складно зрозуміти тебе. Ти щоразу пропонував нові маршрути та місця. А я плуталась у транспорті, постійно запізнювалася та злилася на себе й на тебе.


То був вісімдесят шостий рік – про GPS ще ніхто гадки не мав, а єдиним способом орієнтування була паперова карта. Ну, і язик, що, як відомо, мав би довести до Києва. Проте, саме він часто підводив, адже радники теж не завжди розуміли, як кудись доїхати. Якось я помилилася тролейбусом і замість ВДНГ заїхала на Лівий берег, а потім топала пішки через міст Патона…


Зрозумівши, що для вступу балів мені не вистачає, я забрала документи та сказала тобі: «Прощавай». Драматичності цьому моменту додала серпнева злива. Змокріла на хлющ, я доталяпала до вокзалу, зайшла в електричку та заснула на лавці. А коли прокинулася, зрозуміла, що сіла не в ту електричку. Втім, я була така не одна – хтось щось наплутав з платформами та потягами. Не дивно, що я твердо вирішила ніколи більше до тебе не повертатися.


Деякий час це вдавалося. Я вступила до іншого універу, знайшла непогану роботу в рідному місті. Але дуже хотілося побачити світ. А отримати візу, не зустрівшись з тобою, тоді було неможливо. Це бісило. Кожна зустріч була невдалою – візу не давали, я поверталася з поїздок із грипом або пневмонією. Ти знущався і вперто не хотів давати мені шансу на життя в іншій країні. Я тебе ненавиділа.


Ненависть до тебе не заважала мені любити свою професію і ставати в ній все кращою. Настільки, що мене запросили на стажування в Ґете-Інститут в столиці. Наша зустріч була неминучою. Мене не сильно турбувало можливе чергове відторгнення, бо я прагнула знань та нових вершин. Вже не було наївної та трохи розгубленої дівчинки, що шукає долі. Була впевнена у собі жінка, викладачка та перекладачка двох іноземних мов, яку цінують і яка сама знає собі ціну.

І ось тоді сталося диво. Ти зустрів мене, як рівну. Обійняв широкими, розпеченими літнім сонцем, вулицями. Радісно засяяв куполами. Поділився секретними маршрутами. Навчив пересуватися в метро так, щоб економити хвилинки на переходах. Відчинив для мене недосяжні раніше двері. Спокушав ілюмінацією, театрами, магазинами та ресторанами. Ховав від спеки на Володимирській гірці та у Маріїнському парку. Водив по Андріївському узвозу й дивував талантами. Ставив перед вибором і дражнив можливостями.


З кожним побаченням міцнішало моє бажання залишитися з тобою назавжди. Більше двадцяти років ми разом. Я із задоволенням прийняла твій ритм життя. Відчуваю твій настрій. Дихаю з тобою одним повітрям. Потопаю в твоїх очах, як небо тоне в Дніпрі. Я бачила тебе різним – урочистим та втомленим, розхристаним та застібнутим на всі ґудзики, повним сил та зраненим ракетами й танками. Люблю тебе будь-яким, безумовно і віддано.


У тобі ще так багато невідомого і незрозумілого. Нам ще так багато треба зробити разом. Чи вистачить нам часу? Втім, що для тебе час? Ти був задовго до мене, і твій шлях крізь віки веде ген десь за обрій. Дякую, що взяв мене в цю подорож. Хоча б на скількись…


Ти не хочеш переривати мої філософські роздуми, а просто огортаєш мене ароматами своїх каштанів та бузку, наче ковдрою. Під твій лагідний і заспокійливий шепіт так добре засинати. Бо ти – мій дім. Мій Київ.


56 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі
bottom of page