.jpeg)
Ніяких узагальнень. Жодних «всі» та «зазвичай». Лише особисте. Внутрішнє. Таке, що не потрібно пояснювати. Відчуття, що наближається дещо таємниче, магічне, незбагненне. Воно підкрадається поволі, коли надокучлива мжичка починає змивати осінню яскравість, а густі ненажерливі тумани, наче дементори, висмоктують радість.
І тут… Ні, не лише тут, але й там. А ще в наступній вітрині! Улюблена кав’ярня взагалі встигає раніше за всіх. Ще гарбузи після Геловіна не встигли прибрати, а на столиках вже з’явилися лапки ялинки, перев’язані сріблястою стрічкою свічки, китиці червоних ягід, притрушені штучним снігом.
Недарма мені тут подобається. Бо вони теж це відчувають. Так само готуються зустрічати диво.
Не знаю, хто мене цього навчив. Але першого грудня я вперто клеїла на своєму вікні паперові сніжинки. Диво потрібно було наблизити й пришвидшити. Тому я розвішувала всюди зібрані власноруч гірлянди й ланцюжки. Через брак кольорового паперу нещадно різалися старі кольорові журнали. На мій погляд, було гарно. Яскраво.
В моєму совкому дитинстві ще не було пристойних штучних ялинок. Я закреслювала дні в настінному календарі, очікуючи на святкову гостю. Просила батька виростити ялинку в якомусь відрі, щоб стояла в садку. Її можна було б тоді заносити в квартиру раніше, ніж за день до свята. Вдихаючи запаморочливий аромат хвої та смоли, я притримувала липкий стовбур, доки батько затискав його в відрі камінцями та засипав піском. Я поливала ялинку щодня, і вона не обсипалася тижнів три-чотири. Довше, ніж у інших.
Зате тепер… Я подорослішала. Для когось навіть стала старою. Але я все одно щороку готуюся до зустрічі з дивом. Більше того, я створюю його сама. Для себе. Для своєї родини. Для друзів та знайомих. Часом і для незнайомих також.
Все починається з новорічного календаря. Не Адвент-календаря на 25 комірок, а саме новорічного. Коли донечки були ще зовсім малі, я зробила 31 коробочку-пірамідку з числами – на кожен з днів грудня. Вони висіли над ліжечками, даруючи їм маленьке диво щоранку. Мала прокидалася раніше і кричала старшій у самісіньке вухо: «Нануся, тавай койобку ківаті!» Для тих, хто забув дитячу мову, перекладу: «Ганнуся, вставай коробку відкривати!»
Щороку додаються нові ялинкові та інтер’єрні прикраси, куплені та зроблені власноруч. Листівки, янголи, настільні декоративні ялинки, тотемні звірятка, дзвіночки, підсвічники та ліхтарики – все це народжується в моїх руках, що вже само по собі є дивом. Процес створення чогось особливого. Неповторного. Бо однакові вони не виходять. А я й не дуже намагаюся зробити точні копії. Тоді буде нецікаво.
В такі хвилини я переходжу в інший стан, який складно пояснити словами. Азарт. Транс. Захват. Радість. Просвітлення. Піднесення. Запаморочення. Складний коктейль емоцій, збитий в міксері передчуття і приправлений спеціями. Якими саме? Реакціями тих, хто отримує від мене маленькі дива в подарунок. Здивування. Захват. Радість. Вдячність. Обійми. Це дуже п’янкий коктейль. Я його смакую. Купаюся в ньому. Виловлюю з нього нові ідеї та негайно їх втілюю. Щоб дива стало ще більше. Хіба може бути забагато дива? Особливо тоді, коли нарешті переїжджаєш у нову велику квартиру?
Квартира ще напівпорожня. В моє чаклування ніхто не втручається. Коробки з-під кондиціонерів перетворюються на камін зі свічками та чотирма шкарпетками (нарешті втілена ідея-фікс). Принесені з ярмарку і поселені на піаніно кумедні гноми (ще одна мрія). Молодша донька з ними розмовляє й обіймається.
Прискіпливо обрана ялинка на почесному місці у вітальні. Донечки теж відчувають себе чаклунками, розправляючи гілочки. Лемент і метушня з гірляндами. Розпач – не вистачає прикрас! Адже в старій квартирі ялинка була маленькою, а тепер дістає до стелі.
Геніальна ідея: «Надійко, неси-но сюди всі свої маленькі іграшки!» Кращої та затишнішої ялинки я ще не бачила. Котики, зайчики, ведмедики, мишки, олені, ляльки-мотанки – всі м’які й теплі, розміром з дитячу долоньку. Янгол. Теж мотанка. Такий доречний.
Дві пари дитячих очей і дві пари дорослих. В усіх поблискують сльози. Ми щойно створили серце нашого нового дому. Ця ялинка рівно рік живе на заставці мого телефону.
Я хочу її знову. Розпакувала одну з коробок. Віночок – на двері. Довгу гірлянду з ялинкових гілок – на полицю під самою стелею. Гноми – на імпровізований камін. Звільнити місце для господині свята.
Ба-бах! Чари розвіюються. За дві доби без електрики та води, на сублімованій їжі, без опалення – вони стають непотрібними. Не до них. Треба приймати рішення. Чекати чергового блекауту чи пакувати валізи? Де перезимувати? Як приготуватися на випадок нових відключень?
«Мамо, коли будемо ставити ялинку?»
Вона так потрібна, ця ялинка. Мені. Дітям. Це серце нашого дому. Це часточка нашого щасливого життя.
Навіть, якщо завтра доведеться пакувати валізи, сьогодні я все ж таки дістану з шафи ялинку й зроблю ще одне диво. Подарую собі й дітям кілька годин радості. Сядемо під ялинкою в обнімку з ведмедиками та зайчиками і будемо дивитись на вогники. А якщо знову вимкнуть електрику, ми запалимо свічки. Загорнемося в усі ковдри. Обіймемося, щоб було тепліше. І чекатимемо на своє диво.