Аби не було війни

Всі розбіглись з села ше звечора. Сказали: “Німці йдуть”. То пів села в Черемошне до родичів, ше хто – в Степанки, хто – в Гординці… Ото і я собі схопила малу Ліду, корову та й дременула до лісу. Тако боса й розпатлана побігла.

У мене й не було тут родичів. Нікого. Я ж не тутішня - приїхала сюда за рік до... Якову тут роботу дали. Ходив на конезавод, поки на війну не забрали. Нє, не так. Бач, вже забуваю. Перше не на війну. Тако: навесні їх на учєнія скликали, а тоді на початку літа їх гнали на захід, то пустили на ніч. Ліді… скільки це? Три роки тоді було певно. Як тепер бачу, залізла Якову на гаргоші, той співає, вона регочеться, а я рихтую вечерю. І так мені шось в горлі давить. А на ранок пішов. Так і не діждали ми більше Якова…

А вже за місяць ото всі з села тікали. Бредемо з малою і коровою по лісі, а куди йти, хто зна. Вже й смеркло, темінь, хоч око вибери. Добре, хоч ніч не студена була. Ліда зачала нить: «Мамо, оцю дому». І корова фиркає, йти впирається. Жену її патикою, хльоскаю скільки маю сили. А Ліду волочу за руку. І не покинеш корову – я ж більше нічого не мала. Ліда тоді вже й зовсім розревілась. Беру її на руки перед себе і прошу: «Доню, не верещи, а як німаки нас туто почують». Примовлячки всякі їй мугикала, то вона мені на руках і заснула. Тілько Ліда вспокоїла - корова вперлася йти. Фиркала-фиркала, нагнула голову і вляглась. То я кинула патику: «А ну його!». Й собі впала на коліна. Сидю, а шо робить? Хтіла помолиться, та шось стало мені з головою і погубилися слова. Мала на собі хвартух, вкрила ним Ліду і притулилась до корови. А тоді як розревусь! Виплакала в ту ніч за всі люди, поки не заснула.

А тоді сниться мені всьо, шо було в життю.

Перше марилось, як тільконо в хату прийшла Марфа, мачуха. А мала я тоді за плечима зо три роки, як маму забрала гішпанка. За мамою тужила, чекала, шо та верне додому. А Марфа зла була, страшне. Ото стане в порозі й репетує «Ганю, Ганю!». А я в малині сховаюся та й примовляю: «Мамо-мамо, нашо ж ви мене покинули..». Гонила пасти я, і курочок годувала, і свиням мішала. А як якого лєгуміна Марфа нарихтує, то все згодує своїй Настуні, поки я все попораю. Наська така сама противна була. Тільки й того, шо регочеться з мене. А мене обиди беруть. Та силуюсь не ревіть, шоб не бачили. Хіба схлипну трохи в кутку, коли Марфа різок надає.

Тоді сниться, як стали дівками. Марфа Насьці поділ все квітами вишиває до вечорниць. А я підглядаю, і так вже собі хочу вишитого подолу! А Марфа як гавкне: «Ше тобі вечорниць треба, роботи мало чи шо!» То мені таке давке до горла підступить і йду працювать. Наробившись на конюшні, надвечір біжу в садок. Там нарву листя, натисну зеленим соком лінію на подолі. Та й дівка! Круть-верть навколо себе, як та панна і біжу на вечорниці.

А тоді зовсім страшне в сні спам’ятала. Так було, шо все літо в полі робили, а на зиму без хліба зостали. Перше вигорнули з колгоспу зерно. Оті. Тоді сказали ніби село не виробило план і пішли по хатах забирати зерно за трудодні. А потім і зовсім все витрутили з хати. Навіть з баняків. Корову забрали. Курочок. То й весь час голодні ходили. Геть у сні нагадалось, як воно смоктало всередині до нудячки. Переїли собак, котів, щурів. А в зимі по селі люди почали мерти один за одним. Страшне робилося. Нам ше було не біда. Дядько Федя на току робили та все казали «Біжи, Ганю, позамітай там». То я на купку згорну жменю лушпиння з порохами, та й несу до хати. Ше на їдну днинку зоднювать поганенький хлібець запечемо, а там вже, як бог дасть. Так і дав бог перезимувать до нових врожаїв.

Потім снилося, як Яків покликав заміж. А я тоді й зовсім раденька ходила. Піду, - думала собі, - з хати тої, та й зовсім стежку сюди забуду. А Марфу завидки брали, шо не її Наська першою віддається. Та й все мені казала: «А в того Якова п’ять братів, то ти з глини вилазить не будеш, поки всі хати собі покладуть». А мені було, як солов’ю. А тут на роботі ше й тканину виписали. Славну таку. Ото вже думала собі костюма пошию. Спідницю модню – дудочкою, і жакета… Вернула якого дня з роботи, а Марфа вже тканину для Наськи розкроїла. «Їй нужніше, - каже, - ти вже й так віддаєшся». Та й мені у горлі здавило, але махнула на ту тканину рукою. До шлюбу пішла в позиченому.

А тоді мариться, як пішла в невістки. Свекор мені якось спідницю купив. Довгу таку і широку. А модні вже були дудочки. То я й зробила з неї дві. Свекор як побачив, та як розгнівався! Ото було. А так то свекри добрі люди були, як рідну мене прийняли. А тоді Яків каже: «Шо то за ім’я таке – Ганя? Будеш Галя». Мені обидно, але не показую. То й все життя тепер Галя. І з Яковом по любові пошлюбилися. Дитинку скоро мали. Не Ліду, першим був Василько… Згадався мені у сні, як тримаю його в пазусі, а він малими ручками мене за косу смикає. Стою серед конюшні, а тоді незнати звідки такий студений продув як шмигне по нас. Тоді то й Василько заслаб, мабуть. А я… Реву вві сні знову і знову.

Прокинулась тоді, очі мокрі. Ліда сопе. Корова спить.

Та зранку все не так страшно, як було звечора. Хоч і не знати, чи можна було вже вертать додому, чи ше пересидіть. Зійшло сонце, я розплутула коси, заплелася. Та й молитви вже мені нагадались. А Ліда тільконо одкрила очі і знов заскімлила «додому». То я взяла малу на руки і погнала прутом корову перед себе в бік села.

Вже як бог дасть.

***

Я запам’ятала її старенькою, зморшкуватою, тендітною, майже прозорою. З темними й мудрими очима, якими виглядала нас малих у вікно. З вузлуватими пальцями тремтливих рук, якими діставала для нас цукерки, заховані у шухлядку її старої швейної машинки. Сидячи на кріслі біля вікна, вона вчила мене українських пісень і все казала: «Аби не було війни».

Коли надходить відчай, я згадую її. І заплітаю косу.

Пам’яті моєї праба.