.jpeg)
Востаннє я хотіла налякатись років у 12-13. Коли засинали батьки, я прокрадалась у вітальню, щоб подивитись з-під ковдри «Чи боїшся ти темряви?» або «Кошмар на вулиці В’язів». У 20 років я випадково потрапила до кінотеатру на чергову «Пилу» та, просидівши більшу частину фільму із заплющеними очима, зрозуміла: мені не хочеться лякатись.
Водночас я бачила, як короля горору читали в купе та плацкартах Укрзалізниці, інколи не вимикаючи світло всю ніч і заважаючи добрим людям спати. Цей жанр падав нижче і нижче, до рівня книжок із назвою «Небезпечний спокусник».
Коли ми у "Відмові" визначились із темою жовтня, я зрозуміла, що стану ідеальною піддослідною для читання горору: чи здатна я лякатись? Чи сподобається мені? Чи захочу я розтрощити ту кляту книжку сокирою?
Я знала із самого початку, яку книгу читатиму. Вона є у будь-яких рекомендаціях, обличчя Джека Ніколсона — мем на всі випадки життя, а ще її читав Джої з «Друзів».
День 1, ранок.
Отож, я перевірила, чи достатньо місця в морозилці і пішла до книгарні. Книга злякала мене ще на полиці: «Сяйво» Стівена Кінга. Це була страшна товста книга. Шістсот сторінок чистого жаху.
День 1, вечір.
Мені не терпілося скоріше почати, та я не хотіла отримати серцевий напад, тому вийшла на стадіон біля дому, де було сонячно й людно.
День 2.
Із перших сторінок стало більш-менш зрозуміло, що буде відбуватись далі: агресивний батько, розумний хлопчик, дивний готель із кривавим минулим, який замете снігом взимку. Що може піти не так? Чи може лякати те, що передбачаєш?
День 3.
Прочитала декілька глав. Коли вже стане страшно?
День 6.
На мене навалилось багато справ, я не читала декілька днів.
День 8.
Завантажила аудіокнижку англійською, бо не знайшла українською. Слухала на прогулянці, в магазині, по дорозі на роботу. Частину з історіями готелю слухала в піввуха, роздивляючись гарне осіннє листя.
День 12.
Книжка, яку не бачиш, лякає менше.
День 13.
Повернулась до фізичної книги, бо зʼявився час. Дедлайн до статті про читання горору наближається, а я жодного разу не налякалась. Що зі мною не так?
День 14.
Завантажила декілька коротких новел, які читачі розхвалювали, як «капець, які моторошні». Пішла на прогулянку увечері. Ввімкнула першу новелу — "Black Boot" Роберта Маккаммона. Вона збентежила мене настільки, що я почала впинатись у взуття перехожих. Усі як один — у чорних чоботах. Ви що, змовились? Ви щось знаєте? Чогось від мене хочете?
Далі був жахастик "The Father-thing" («Батько-двійник») Філіпа К. Діка. Того ж вечора вдивлялась на свого чоловіка. Він поводився дивно, а ще його потилиця виглядала незнайомою. По спині побігли сироти.
— Коли наша річниця? — питаю швидко, щоб не дати час на роздуми. І тут же згадую, що річниця минула тижні зо два тому. І ніхто з нас не згадав. Вспокоююсь.
День 15.
Слухаю новелу Бредбері "The Scythe" («Коса») і стає тривожно та трохи моторошно, бо ця історія актуальна прямо зараз, прямо на нашій українській землі. Стало боязно.
День 16.
Вирішила повернутись до «Сяйва». Пообіцяла собі читати або слухати уважно та отримувати насолоду від історії.
День 17.
Зрозуміла, що жахи — дуже особисте чтиво, кожному підходить своє. Навіть для дітей існують жахастики. Згадала, як випадково для адвент календаря купила синові книжку «Пряниковий будиночок». Бо що ж може бути святковіше, еге ж?
І от я читаю малому про безхребетного батька, здатного залишити дітей в лісі, про голод та канібалізм… і розумію, що мені важко, огидно та неприємно, мене це обурює, а дитині — ок. Дитина мріє про вафлі, а я — забути живу картинку плоті в полум’ї.
День 18.
Я читаю весь день: снідаючи, крокуючи у справах, займаючись спортом, приймаючи душ, перед сном. Історія затягує, хоча мене не дивує жоден епізод — Кінг вміє розкрити персонажів, занурити та створити щільну атмосферу.
День 19.
Відчуваю себе дуже розумною. Набагато розумнішою, ніж ця дивна сімейка, яка залишає осине гніздо в кімнаті, йде в заборонені кімнати, не відвертає погляду від крові, свідомо робить хибні вчинки.
День 20.
Чати та робочі програмки розриваються від згадок мого імені. Перший дедлайн протерміновано. Записи в щоденнику дурні та банальні. Усвідомлення власної неспроможності створити щось варте уваги тисне. Головний біль пульсує, здатність мислити пригнічується. Все навколо дратує: книжки,
(їх я не можу прочитати роками),
пласкі герої чернетки мого роману
(вони глузують із мене),
гори немитого посуду
(бо ніхто його мити не буде),
дитина,
(в нього стільки часу, що він читає три томи «Гаррі Поттера» десятий раз).
У хаті холодно, наче все вкрите снігом. Я замерзаю, а всі демони навколо наче відчули натхнення та полізли на мене з усіх боків: криваві, хтиві, невгамовні. Вони торкаються мене крижаними пальцями, душать мене, залишаючи синці, волають і змушують мене втратити контроль над собою. Пальці тремтять та намагаються намацати пігулку екседрину. Як же хочеться випити…
Прокидаюсь від того, що чоловік намагається перевернути мене у ліжку.
— Господи, як же ти хропеш, — бурмоче.
День 21.
Не можу сказати, що «Сяйво» лякає мене, скоріше викликає багато темних і неприємних емоцій.
Поки я читала «Пряниковий будиночок» синові, він навчався відчувати неприємні емоції в контрольований спосіб. Може, поки я читала «Сяйво», моя свідомість відшукувала інструменти, які б допомогли мені боротись із подібними жахами в реальному житті?
День 22.
Від початку повномасштабної війни, я дозволила собі відчути дещо на повну силу. З першого дня мені було дуже тривожно, страшно за свого сина, який не мав би чути слів «почалась війна», не мав би гратись у ракети та ППО та питати, чого росіянці не мають серця. Несподівано в цій книжці я знайшла вихід для цього страху.
День 23.
Атмосфера вирішує все. Темрява, самотність, дощ за вікном з 1264 року. Злякалась зовсім трохи. Пішла віднести книгу до морозилки, але полиці були забиті варениками.
День 24.
Останні десять розділів. Здається, я задихаюсь. Мені моторошно і гидко. Та коли відкладаю книжку, життя навколо таке гарне. Майже забула за ту війну. Майже.
День 25.
Я не очікувала, що після років невживання (горору!), після всесвітньої пандемії, ракетних обстрілів та розмахуванням ядеркою, мені захочеться лоскотати собі нерви. Але от біля ліжка вже лежить «Мексиканська готика. Маєток мороку» Сільвії Морено-Ґарсії. Також складаю список із короткої страшної прози, а ще знайшла свій ідеальний горор серіал: «Опівнічна Меса».
«Сяйво» не стане особливою книжкою, хоча я отримала задоволення від читання. Кінг пише про страшні речі, але від передбачуваних подій може стати нудно, а взірцеві жахи пародіюють самі себе.
Я рада цьому експерименту: є щось втішне в тому, щоб лякатись тих самих істот та ситуацій, які лякали пращурів століттями — ніби сидіти за первісним вогнищем та слухати перші в історії людства оповіді. Кожна людина на Землі чогось боїться: змій, смерті, самотності. Але при цьому і тягнеться до своїх страхів. Ця більша реальність, яку ми відчуваємо лише частково, поєднує всіх-всіх нас, людей.
Що важливо: чесно визнати, що допустимо, що — ні. Мене нудить від розчленування, не цікавлять павуки, але я боюсь смерті та спекуляцій на тему вічного життя. І от цього б я радо налякалась.
Хтось на обкладинці «Сяйва» обіцяє холодну кров у жилах, але є читачі, які не злякаються зовсім, а хтось не витримає напруги, заплющить очі й відвезе чортову книжку в Арктику.
Що шукаєш ти? Адреналіну? Темного загадкового вайбу? Може відчуття полегшення, коли розумієш, що все було не насправді, і ноги надійно прикриті ковдрою від монстра під ліжком?
Жахи настільки страшні, наскільки ми їм дозволяємо. Це як ефект від травки: все залежить від початкового стану (так каже одна моя подруга). Можна загрузитись, панікувати, втратити свідомість від жаху. Та якщо сприймати горор, як гру зі своїми демонами, читання може бути не просто моторошним, а ще й веселим (як вигук «віддай своє серце!»), цікавим, глибоким та навіть терапевтичним.
Вирок: упередження щодо жахів знищено. І я раджу тобі теж спробувати: знайти свої теми, піджанри, вимкнути або ввімкнути світло, скористатись похмурим жовтнем, почитати уголос, з-під ковдри, послухати або переказати друзям. Читати!