top of page
  • Фото автораЛариса Рудак

Від любові до ненависті


Я – українка. Мої батьки, бабусі та дідусі народилися і прожили все життя на Південному Сході країни, звідки родом і я. Проте народившись і живучи в Україні, маючи українське коріння принаймні на три покоління вглиб, я зовсім не знала української мови. У дитинстві й юності я чула її винятково у кабінеті мови та літератури два рази на тиждень. Для мене це була мертва мова, яку не вживали за межами цього самого кабінету і якою ніхто в реальному житті не спілкувався. У кращому разі, це була мова для домашнього вжитку, для того, щоби розмовляти між собою вдома, але ніяк не на людях. Для розмов у публічному просторі годилася тільки російська, а також саме вона пасувала для освіти, праці, серйозних проєктів, кіно, театру і мистецтва загалом.


Я, як і всі навколо, розмовляла російською. У дитинстві мама співала мені колискових російською, читала вірші Пушкіна та Маршака. Я ж сама у підлітковому віці спала, притуляючи до себе томики з віршами Ахматової, Цвєтаєвої та Пастернака. Ну і, звісно ж, я цікавилася російським кіно та обожнювала російський театр. Як і решта людей навколо мене, я вважала все російське красивим, правильним, модним, а все українське (як і білоруське, литовське, грузинське тощо) другорядним, другого ґатунку.


Тим не менше, одного дня я прийняла рішення перейти на українську мову. Це сталося, у свідомому віці – мені було 30 років. Сталося через низку подій, які призвели до того, що спочатку я усвідомила, що в українців є своя власна мова, потім у неї закохалася, а потім почала вчити, щоби знати і розмовляти нею. Деякі з цих подій справді були істотними (вихід України зі складу Радянського Союзу і наша Незалежність, знайомство з розумними та освіченими україномовними українцями), а деякі досить дрібними та випадковими (коротка поїздка до Львова, випадковий похід у кіно, де показували мультфільм із крутим українським дубляжем, перехід когось із друзів чи знайомих на українську мову). Ефект від цих подій повільно накопичувався у моїй свідомості і поступово у мене виникло розуміння, що ми окрема самодостатня нація зі своєю мовою і культурою, а українська – це красива, жива мова, якою можна читати, розмовляти, жартувати, вчитися, писати книжки, кохатися, лаятися, писати технічну документацію, рекламувати товари… та все, що завгодно. Разом з цим також поступово приходило розуміння, що нас весь час намагалися переконати у зворотному. Так я почала розплутувати для себе клубок брехні і маніпуляцій щодо українців й української мови і поступово занурюватися у нашу культуру.


Я зробила кілька спроб перейти на українську мову, проте всі вони були невдалі. По-перше, розмовляти українською на початку 2000-х у публічному просторі було незвично та означало привернути до себе багато уваги (до слова, на той момент я жила у Києві). Крім того, вважалося: якщо й переходити, то виключно на ідеальну літературну мову, а мій активний словниковий запас був страшенно обмеженим. Тож мої перші спроби провалилися. Та я вже встигла закохатися в українську мову, тому шукала нові способи, як втілити свій план у життя. Врешті-решт я зробила це.


Процес був двоетапним. Спочатку я почала вживати українську зі своєю новонародженою дитиною і з тими людьми, хто спілкувався українською (а це була рідкість).


Втім, хоча моє рішення змінити мову спілкування здавалося мені цілком природним, реакція друзів та знайомих мене шокувала. У кращому разі вони щиро дивувалися, у гіршому – саркастично перепитували, чи це я зробила принципово. Дехто навіть сміявся за моєю спиною. Я почувалася якоюсь одіозною особистістю тільки тому, що вирішила в Україні розмовляти українською. Мені було важко впоратися із цим психологічно, неприємно пояснювати і виправдовуватися за те, що я говорю українською. Через таку бурхливу реакцію оточення, я, по-перше, довго не наважувалася повністю перейти на українську, а, по-друге, замислилася, чому багато людей так реагувало. Чому мій вчинок викликав таке здивування? Чому ми ніби-то відокремилися і живемо у своїй країні, а люди й далі наповнюють себе російським контентом: читають російські книжки або перекладені на російську, слухають російську музику, дивляться російські фільми та серіали, слідкують за російськими блогерами, ходять до церкви МП. Ба більше, вважають все російське кращим, крутішими. А ще й продовжують віддавати перевагу російській мові, у той час як українська так і залишилася або в кабінеті мови та літератури, або у документообігу.


Я була дуже здивована, що мало що змінилося після початку війни у 2014 і що навіть тоді все російське далі залишатися великим, а українське недолугим, у кращому разі дивакуватим, а мова… ну до чого тут мова?! Смішно було також те, що багато говорилося про права російськомовного населення у той час, як україномовні насправді мало на що могли розраховувати: ані обслуговування у кавʼярні чи магазині українською, ані українського контенту, ані якоїсь крихти україномовної поп-культури. Те, що раптом зʼявилося у 1991 (популярні пісні, серіали) дуже швидко зникло з обрію, бо було витіснене російським.


І якщо до 2022 мені було сумно і гірко спостерігати за цими процесами і за тим, як ми відмовляємося від свого на користь російського, то після повномасштабного вторгнення було просто боляче бачити, як більшість українців далі вживали російську, вважали, що це нормально поставити памʼятник Ахматовій у центрі столиці і що не можна закрити музей Булгакова у Києві та відмовитися від творів російської літератури у шкільній програмі. Складалося враження, що люди боялися, що світ просто завалиться, земля вислизне з-під ніг, якщо ми припинимо читати Толстого і викреслимо зі свого життя Пушкіна.

Коли я спостерігала за битвою за музей Булгакова, я думала: як же їм так вдалося нас переконати в тому, що ми без них і їхньої культури ніхто? І як так сталося, що багато хто й досі так думає?

Щоби повністю перейти на українську, мені знадобилося 10 років. Пам’ятаю, як зробила допис про це у фейсбуці, написавши, що я змінила свою рідну мову, і хтось прокоментував, що рідну мову змінити не можна. Вийшло так, що колись зросійщили моїх батьків, забрали у них право розмовляти рідною мовою, а я просто зробила один маленький крок, щоби все повернулося на свої місця, принаймні у моїй родині. І тепер як зі своїми батьками, так і з дітьми, я спілкуюся українською і вона є нашою рідною мовою.

У процесі тривалого переходу, я поступово усвідомлювала, що для мене мова спілкування має значення. По-перше, тому що це невідʼємна частина культури, а також те, що відрізняє нас від них, а також відокремлює та унаочнює, що ми не є “одним народом”. Мова – це просто необхідний запобіжний засіб проти привласнення потім ними нашої культури, тому що спільна мова дає потім можливість проковтнути себе і сказати: “Ви – це ми, Сковорода, князь Володимир, Київська Русь належать росії. Ваше – це наше, бо чим же ви від нас відрізняєтеся?”

По-друге, сьогодні для мене розмовляти російською – це не про свободу вибору, це про вибір російської ЗАМІСТЬ української. І це ніби один із доказів того, що російська краща, що вона знову заслуговує, щоб її вживали, а українська – ні. Тому для мене мова це про цінності, які ми вибираємо і транслюємо.

Звісно, не так просто здійснити такий перехід, як і державі в цілому, так і кожній окремій людині. Знаю це з власного непростого досвіду. Коли нам у дитинстві мама читає Пушкіна або співає колискові російською, а українська при цьому довгий час залишається мовою маргіналів або неосвічених людей, коли з усіх усюд міцним потоком ллється російська поп-культура, це стає частиною нашої ідентичності. Вирвати це з себе потім надзвичайно боляче. Бо воно дуже глибоко проростає і стає частиною нас.


Та я дуже сподіваюся, що ми впораємося, кожний на своєму рівні і що ми переможемо не тільки на полі бою, а й на культурному фронті, бо це насамперед потрібно нам.




155 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі
bottom of page