.jpeg)
Світлій пам`яті письменника Олега Гарагулі присвячується
“Wild men who caught and sang the sun in flight,
And learn, too late, they grieved it on its way,
Do not go gentle into that good night.
Rage, rage against the dying of the light.”
Dylan Marlais Thomas
Коли гине американський пожежник, його похорон відбувається з найвищими почестями. Майже з такими, як у військових. В останню путь свого колегу проводжає вся дільниця, а якщо він загинув під час виконання службових обов`язків, то в церемонії беруть участь представники преси, влади і громадськості. Чоловіки та жінки в парадному однострої шикуються по обидва боки вулиці, якою проходитиме похоронна процесія. Очолюють її зазвичай ветерани пожежної бригади зі знаменами в руках: державними стягами та символікою міста. Якщо у загиблого пожежника були діти, то, за згодою сім'ї, вони йдуть попереду колони.
Музичний супровід похорону – жалісливі звуки волинки. Часто збирається цілий оркестр. Чоловіки в шотландських кілтах виконують релігійні гімни та балади. Ця традиція започаткована емігрантами з Ірландії та Шотландії. Перші пожежні бригади в Америці формувалися саме з вихідців із цих двох країн. Втікаючи від Великого голоду в Ірландії (1845-1849рр.), сотні тисяч людей емігрували до Америки, опинившись тут у статусі найбільш дискримінованої етнічної групи. Вони виконували найвиснажливішу та найнебезпечнішу роботу: прокладали залізниці, рили канали, гасили пожежі. Все це –майже голіруч. Перші пожежні бригади американських міст оперували таким "обладнанням", як карета з парою коней і цистерна з водою. Братерство серед пожежників виникло задовго до того, як y суспільстві їхню працю почали вважати героїчною і навіть престижною. Воно було єдиною гарантією вижити у надзвичайно складних умовах.
Чільне місце в похоронній процесії займають пожежні машини з увімкненими блимавками. Вони безшумно котяться вулицею, оповиті чорним сукном. На одній із машин везуть труну з тілом померлого героя. Вона вкрита американським прапором з гербом пожежної бригади. Поряд із машиною крокують побратими померлого, так, наче вони несуть труну на плечах. Якщо процесія проходить повз дім пожежника чи його пожежну частину, то на вулиці виставляють робочий одяг і каску, щоби кожен міг віддати останню шану. У вестибюлі Пожежної академії в місті Чикаго на дисплеї зберігаються гумові чоботи пожежників, чиї життя трагічно обірвалися під час рятівних операцій, а позаду них – стіна пам`яті. На ній понад 600 імен загиблих пожежників. Місто, яке згоріло і відродилося з попелу, навчилось цінувати своїх героїв.
Пожежні машини з піднятими на максимальну висоту драбинами утворюють символічну арку. На ній вивішують американський прапор. Похоронна колона проходить під аркою і церемонія прощання продовжується під стінами пожежної частини, де труну встановлюють на постаменті. Навколо неї стоїть почесна варта – прямі, суворі постаті колег загиблого. Хвилина мовчання завершується різким дзвоном. Це сигнал тривоги – звук, який визначає всю професійну діяльність пожежників. Для покійного він звучить останній, пронизливий раз.
Колись я мріяла про професію, яка мала б таке ж важливе значення для суспільства. Але не через церемоніальність похорону чи хорошу пенсію, які вона гарантувала би. Ні. Мені подобалась культура побратимства, майже сімейної близькості між пожежниками, напарниками в поліції чи сім’ями військових. Я мала змогу спостерігати за цим не у фільмах, а на прикладі реальної сім`ї.
Це було в перші роки життя в Чикаго. Я тоді орендувала помешкання в однієї старшої пані. Вона була вдовою пожежника і матір`ю двох синів, не набагато старших за мене. Один син пішов слідами батька, а другий став поліцейським. Обидва жили з матір`ю на другому поверсі триповерхового будинку, в якому я орендувала невелику студію. На задньому дворі у них приблизно раз на місяць збиралися пожежники та поліцейські і влаштовували барбекю. Поміж розмовами про роботу та спорт, там проходили товариські змагання з підтягування, відтискання, присідань з кегом пива над головою та конкурс на найвульгарнішу і найсмішнішу історію з життя. Взимку хлопці збиралися пограти в покер чи комп`ютерні ігри. Або просто збирались на смачну вечерю і теревені. Матір зазвичай "давала волю" синам та їхнім друзям і, щоб не заважати, брала додаткову зміну в лікарні, де вона працювала медсестрою.
Син-пожежник поводився зі мною радше строго. Наші стосунки обмежувалися пунктами, прописаними в угоді між орендарем та орендодавцем нерухомості. Він читав мені довгi лекції про небезпеку йоги при свічках, сто разів нагадував зачиняти вікна під час грози і якось, побачивши мене на автобусній зупинці, кричав із вікна пожежної машини, чи не забула я вимкнути на кухні газ. Після смерті батька він перебрав на себе роль опікуна родини та захисника її інтересів. Його різкість і насмішкуватість разом з неабиякими фізичними даними мене лякали. Для цього не було жодних підстав, крім того факту, що він міг зайти до мене в квартиру у будь-який час без попередження, зокрема тоді, коли мене не було вдома.
Син-поліцейський – Дейв – був набагато приємніший у спілкуванні. Невисокий, невродливий, атлетизмом не вирізнявся. Носив окуляри, любив читати комікси, наукову фантастику і вивчав поведінкову психологію у вільний час. Він мав амбіції і реальний шанс стати найкращим детективом у Чикаго. Його було легко розсмішити і він добродушно сприймав жарти своїх колег та брата, хоч для аутсайдера вони могли здатися булінгом. Дейв двічі підвозив мене з роботи додому на патрульній машині. І щоразу це було як передмова до запрошення на побачення.
Похорон поліцейського в Америці теж багатий на традиції і символізм. Принаймні в Дейва був один з таких. Він загинув, відповідаючи на виклик у відносно безпечному районі міста. Постріл у голову. Напарник Дейва отримав серйозне поранення в груди. Згідно з протоколом, перш ніж про смерть офіцера дізнається преса, хтось з відділку обов’язково повідомляє родину.
Династії поліцейських та пожежників – нерідкісне явище. Дейв хотів, як і його батько та брат, бути пожежником. Та скільки він він не старався, його відсіювали за фізичними даними. Тоді він розізлився і, щоб довести всім на що здатен, пройшов відбір і потрапив до найсуворішої поліцейської академії в Лос-Анджелесі. Там у нього з’явилося багато друзів. Дехто з них переїхав до Чикаго. Мені здалося, що саме спільне навчання дало таке міцне підґрунтя для стосунків у колективі пожежників та поліцейських. Фізичне виснаження відсіювалo тих, хто приходив у ці професії, озброївшись юнацьким наміром "просто робити правильні речі". Дивовижно, як мало поліцейські чи пожежники взагалі розмовляють про такі абстрактні речі та благородні ідеї. Вони знають один одного краще, ніж родина. Розуміють без слів. Cтрах, ризик, адреналін запаковані в поняття "обов’язок". Прямолінійність їхніх реплік легко пояснити – їм ніколи, кожна секунда може означати життя або смерть. Конструктивна і щира критика товариша рятує його від фатальної помилки і працює на благо команди. У вільний час вони навперебій розповідають про пригоди на роботі, часто перебільшуючи і драматизуючи ситуації. Все задля хорошої історії. Та один перед одним ці хлопці були незмінно чесними.
На похорон Дейва я поїхала в товаристві пожежників. Вони, майстри чорного гумору і вічні опозиціонери смерті як явища, відмовлялися розмовляти про трагедію. Згадували свого друга живим. Його комічну зовнішність, педантичність в побуті, талант читати людей і ніколи не робити поспішних висновків. Ми сміялися, щоб не мовчати. Вони згадували ситуації з Дейвом, про які ніколи не напишеш у резюме і краще, щоб вони не потрапляли в особистий файл на роботі.
Кульмінацією похоронної церемонії поліцейського є останній дзвінок диспетчера по рації. Його транслюють через гучномовець, як справжній виклик на завдання. Диспетчер востаннє називає цифри: номер жетона, день і час. Перелік заслуг, подяка за службу. "Кінець зміни... прийом.. останній дзвінок...кінець зміни". Короткі повідомлення, спрямовані у вічність. Присутні схлипують. Неможливо уявити, що переживають поліцейські, коли доводиться чути такі звичні звуки за таких жахливих обставин.
Залежно від звання і заслуг офіцера, в день його похорону можуть влаштувати політ винищувачів. У повітрі, над місцем, де проходить церемонія, пілоти виконують фігуру, відому, як "missing man formation" – коли один із чотирьох або п’яти літаків робить різкий ривок в небо, залишаючи позаду побратимів і порожнє місце в фігурі "V".
На цвинтар їдуть лише родина та найближчі друзі. Натовп поважає їхнє право і потребу попрощатися з померлим приватно. Зрештою, хоч і належав пожежник чи поліцейський більше професії, найдовше пам’ять про нього житиме в серцях близьких.
Мені ніколи не довелося пізнати як це – бути частиною тісної команди, об’єднаної чимось більшим, ніж виконання робочих обов’язків, амбіціями та корпоративною культурою. З усіх професій, які я собі обирала, лише одна дає мені відчуття покликання. Тільки вона зібрала довкола себе людей, чия відданість ідеям межує з навіженістю, обґрунтувати яку тим, хто не в темі, практично неможливо. Так, писати – не ризикувати життям і здоров’ям, і цей фах не можна вважати самопожертвою на благо суспільства. Але хіба нас не мотивує бажання робити цей світ кращим, чеснішим? Наша професія, в якій можна почуватися самозванцем аж до першого справжнього успіху (щоб це не означало) чи повного вигорання, навіть посмертно не гарантує визнання суспільством. У письменництві не видають жетонів. Та хіба це нас зупиняє? Ми пишемо наперекір нашим страхам і плекаємо тендітну віру, що комусь це потрібно.
Колись я думала, що письменник – найсамотніше із занять. З цим важко не погодитись. Але коли ти автор-початківець, то наявність однодумців допомагає в боротьбі з внутрішнім критиком і браком мотивації. Так, потрапивши на річну письменницьку програму в 2020 році, я зрозуміла що привабливість цієї професії частково полягає у бажанні належати до групи талановитих відчайдухів. Тиждень за тижнем вони виховують в тобі кращого автора, ніж ти був вчора. Своїм прикладом, самовіддачею, сміливістю, майстерністю, масштабами амбіцій і віри у власну ідею. Вони чесні, але не жорстокі. Сміються з твоїх жартів, навіть якщо чули щось схоже вже мільйон разів. Вони віддають один одному один із найцінніших ресурсів – свій час. У рік, коли світ адаптовувався до вимушеної ізоляції – ми творили спільноту.
На жаль, як це часто буває, глибше розуміння всього, що з нами відбувається, приходить з часом і втратами. У 2021 році не стало одного з нас. Першого, хто вирвався далеко вперед і зник, залишивши після себе – ні, не порожнє місце! – а пробіл між параграфами, щоб ми знайшли час зупинитись і подумати. А ще він залишив після себе слова. Потужні ідеї, втілені у художніх творах і змістовних коментарях. Його слова, адресовані кожному з колег конкретно і назагал.
Пам’ятаю, як Олег Гарагуля вперше написав критику на наші оповідання. Я тоді подумала, що в нього забагато вільного часу. Хто ще читатиме кожне домашнє завдання своїх колег і писатиме розлогі коментарі про стиль, чіткість ідеї, архетипи, алюзії?!
Я навіть не уявляла, як помилялася.
Ми не були близькими друзями в звичному розумінні дружби. Ми не встигли познайомитись в світі поза лекціями та воркшопами в зум. Зрештою, кожен із нас на онлайн курсі залишає значну частину свого життя за межами відео уроків та дискусій в чаті. Однак, у наших текстах ми відкриваємось інколи більше, ніж у спілкуванні з найближчими людьми. Ми довіряємо колегам дещо з того, що не готові озвучувати деінде. Нас поєднує чесність перед професією. Для світу ми можемо бути ким завгодно, а тут, серед своїх, нема змісту випендрюватись. У наших текстах ми є, які є.
Олег дарував нам цінні поради, писав в особисті повідомлення, коли якийсь уривок тексту його зачепив. Його коментарі часто починалися з: "А спробуй ось так..." Олег брав участь у всіх обговореннях, завжди мав дивовижні теорії та альтернативні версії розвитку сюжету. Його тексти хотілося читати і слухати.
Олег знав, що в нього нема часу.
А в кого з нас він є?
Коли помирає письменник, його найчастіше хоронять, як звичайну людину. Тим паче, коли це ще невідомий автор із неопублікованим доробком. Добре, якщо є рідні і друзі, які подбають про вихід його книжок після смерті. Щастя, коли твори продовжуватимуть життя письменника.
Невідомі автори відходять тихо. І це лякає найбільше. Ми боїмося забуття, і цей страх штовхає нас за межі власного комфорту, за межі відомих нам галактик, за межі безпечніших і добре оплачуваних професій, за межі болю і смертельної хвороби…
Ми не маємо символічного прапора, не маємо каски, не маємо жодних атрибутів професії, яка пов’язувала нас з Олегом Гарагулею. У нас нема нічого, крім слів, спогадів і спільної історії.
Нехай цей есей буде останнім виходом на зв’язок письменницької рації, прощальним дзвінком нашої "бригади" побратимові.
автор фото: Jandrie Lombard
редакторка тексту: Юлія Желізко