.jpeg)
«Те місто мало зовсім інший запах. Його вже неможливо відчути зараз… Уяви собі, що вулиці були значно більш залюднені, на кожній площі був ринок з усілякими свійськими тваринами, цибулями та часниками, рибою та ковбасами. А ще люди з сіл, які пахнули сіном і гноєм, землею і травою. А ще натуральний одяг з овечого хутра, коров’ячої чи свинячої шкіри… Міщани пахнули вогкістю своїх помешкань, чиновники – папером, пилом і цифрами з рахункових книг… не кожен тоді міг собі дозволити користуватися шампунями. Та коли чоловіки виходили на вулицю Флондор, то пахнули ваксою, так гарно було вичищене їхнє взуття. Єдине місце в місті, де запах не змінився, – це берег річки Прут. Він і досі пахне камінням, мохом, хвоєю, рибою і трішки багнюкою через постійну зміну рівня води…».
Максим Дупешко.
«Історія, варта цілого яблуневого саду»
Чернівці. Вулиця Ольги Кобилянської, колишня Флондор. Завжди лише пішохідна
Кілька років тому я написала у фейсбуці невеличку «Оду чернівецьким вуличкам» та опублікувала безліч фотографій з подорожі до міста-казки, яке я давно обіцяла показати своїм донечкам. Воно вразило їх так само, як і мене тридцять п’ять років тому, коли я навчалася там в університеті.
Під тією моєю публікацією з’явився коментар, що нещодавно була видана книжка Максима Дупешка, у якій надзвичайно гарно та з великою любов’ю описані Чернівці. Вона називається «Історія, варта цілого яблуневого саду».
Як на мене, то вона варта навіть більшого, хоч і починається зі звичайного яблука. Прогулюючись у лісопарку на горі Цецино, автор (чи оповідач у книжці) зустрів дідуся і поділився з ним яблуком. А дідусь поділився з ним своєю історією, в якій багато роздумів, переживань, кохання та історичних подій. Але все це невід’ємне від міста.
Чернівці. Трьох-Святительська (Семінарська) церква на території Університету
Для головного героя, Павела Бачинського, Чернівці – то окремий світ, окрема країна. Він навіть не може визначити свою національність. На просте запитання «Хто ти?» він відповідає:
«Я буковинець. Я чернівчанин, – німецькою це звучало «Ich bin ein Czernowitzer».
Насправді, Чернівці й досі є містом багатьох культур. Колись воно входило до складу Молдовського князівства, потім до Австро-Угорської імперії. Там були румуни та більшовики, Західноукраїнська республіка, знов румуни і знову більшовики. Мені свого часу було досить дивно, що на вулиці вільно звучить німецька, угорська (чи як тут кажуть, мадярська) та румунська. Але місцеві пояснювали, що для них це абсолютно нормально. І розмовляти чотирма чи шістьма мовами – теж цілком природно, бо як інакше спілкуватися з сусідами?
«Те, що люди різних національностей жили у тих Чернівцях майже без конфліктів, зовсім не означає, що це була якась суцільна мішанка. Зовсім ні. Румуни горнулися до румунів, євреї – до євреїв, українці – до українців, а німці – до німців. Це були чотири найбільші, приблизно однакові за чисельністю національні групи. Щоправда, під кінець тридцятих німців стало значно менше. А ще були вірмени і поляки, було з десяток турецьких сімей і трохи більше чеських, словацьких та мадярських. Росіян до 1940 року в Чернівцях майже не було.
Так ось, ці національні групи не лише святкували свої свята, співали свої пісні, говорили своєю мовою, вони й родичалися передусім між своїми. І такі родини, як моя, де батько – поляк, а мати – півнімкеня-півукраїнка, траплялися не дуже часто. Хоча найлегше знаходили мову з іншими саме українці. В сенсі одруження вони були найбільш компромісними».
Закохавшись у єврейку, Павел сподівався, що його родина поставиться з розумінням до цього. На щастя, батьки його Дори теж були людьми прогресивними, тож у кохання не виникало перешкод. Окрім війни.
«…ми всі чекали цієї війни. А мій дід Омелян покладав на неї великі сподівання, бо це був шанс позбутися радянської влади.
Ми навіть не мріяли, що позбудемося її так швидко і так легко, бо за лічені дні вся міська влада покинула свої кабінети і втекла за Дністер».
Однак, вихід «совітів» з Чернівців не повернув звичного нормального життя. Місто окупували румуни, що стали союзниками нацистської Німеччини. Почалися переслідування євреїв, з’явилося гетто. Сім’я Бачинських намагалася переховувати Дору та її батьків. Але…
Не стану спойлити. До того ж, цю історію краще почути від самого Павела, аніж в моєму переказі. Він особливий оповідач, який, наче дух міста, продовжує жити, попри спотворене обличчя та понівечену душу. Автор відверто захоплюється його вмінням «бути суб’єктом, який думає, діє, помиляється, вчиться, вирішує, та водночас спостерігати за собою як за об’єктом і розуміти, чому цей об’єкт саме так думає, діє, помиляється, вчиться, вирішує…»
Окрім головного героя та автора, тут є ще один оповідач. Чи то пак, оповідачка. Це Марія, мати Павела, що веде щоденник за порадою лікаря, аби покращити свою пам’ять. Але записує вона не деталі своїх справ, а свої думки – як для доньки будівельника та дружини коваля, несподівано глибокі, філософські, емоційні. В неї специфічне почуття гумору та гострий язик. Навіть власний бог у неї є – він прилітає на дах двірця, який видно з вікна. Хто не знає, двірець – то запозичення з польської (dworzec kolejowy), що означає залізничний вокзал.
В тексті немає жодного опису Марії, але я чомусь дуже яскраво її уявляю – статечну, гарно вбрану, з великими сяючими очима.
«І, докторе Шаабане, ви чудово розумієте, що з напівнімкені та напівукраїнки виходить полька. Саме тому ми так ідеально пасуємо одне одному з моїм Лєшеком. Ви, може, подумаєте, що і в Лендер-Коцика жінка мала би бути полькою, але ж ні, в нього за дружину справжнісінька українка, і то ще така тобі бистра, така гордовита, кмітлива, норовлива… Такою була б і я, якби не мати-німкеня. Німецька кров додає трохи спокою і врівноваженості».
Ця жінка простими словами описує політичну ситуацію того часу, чітко розуміючи суть, називаючи Гітлера та Сталіна нікчемами, бандитами та віслюками:
«Тепер цей нахабний берлінський осел рятує німців у Чехословаччині. Знаю я тих чехів і словаків. Пана Ласоту, що возить у Чернівці з Карлових Варів «Бехерівку», пані Жижкову, що танцює в нашому театрі… То є дуже гордовиті люди, майже як гуцули, та щоб вони могли там у себе кривдити німців, то не вірю. Надто вже індивідуалісти ці чехи і словаки. Надто гонорові, щоб мастити руки. Може, Гітлер схоче й мене, наполовину німкеню, тут рятувати, то я перша вийду і скажу, що не треба. Звикла я вже й до Волощини. І подружку маю Флоріку, та й румуни такі веселі люди. Обійдусь я й без Третього Райху».
Марія перед смертю передає свого щоденника сину. Від Павела, вже дуже літнього у 1993 році, він потрапляє до рук автора. А далі, вже у 2014, між боями, автор продовжує писати у цьому зошиті, звертаючись до Марії.
Троє оповідачів легко й невимушено жонглюють читачем, перекидаючи його в різні епохи та показуючи кожну сцену іншою камерою. Вони перетворюють love story на захопливу подорож в часі, приправлену особистими подробицями та емоціями. Проте, місцем подій залишаються Чернівці. Навіть відвідуючи родичів чи розшукуючи кохану, головний герой переймається долею рідного міста. Звісно, він розуміє, що старі часи не повернуться. Але вірить, що наступні покоління зможуть відновити колишню красу та створити щось ще краще. І разом з материним щоденником передає своє місто в молоді руки.
«…спершу перелякані румуни покинули Чернівці, потім налетіла червона сарана, перетворивши європейське місто у забігайлівку для красноармєйца… Я вже, здається, тобі говорив, що 40-й став для Чернівців роком погибелі. А вже 91-й став шансом повернутися до життя. За ці два роки місто ще, звісно, не віджило. Воно й за п’ять років не відживе. Але ти, твої друзі, твої діти повинні зробити так, щоб воно повернуло собі обличчя».
Чернівці, вул. Федьковича (так званий «Квартал вілл»)
Я не знаю, що більше зачепило мене в цій історії. Чи те, що впізнавала кожну вулицю та кожен будинок. Чи те, що раптовий виверт сюжету приводить до рідної Вінниці, точніше – до селища неподалік, де ставку Гітлера «Вервольф» споруджали військовополонені та євреї, зігнані туди з усіх окупованих територій. А може те, що в ній так багато паралелей із сьогоденням. Сто років не змінили свідомості російських солдатів – плюндрували та нищили тоді, роблять те саме й зараз.
«Те, що прийшли саме совіти, далося взнаки вже за кілька днів, коли були спустошені всі ресторани і кнайпи міста. Ціле літо гульня вдень і вночі, повсюдний російський мат, обісцяні під’їзди… На одній з вулиць, пам’ятаю, валялося кілька підстрелених голубів – уночі червоноармійці влаштували собі тир. Для самих мешканців життя в місті припинилося».
Втім, окрім кохання та випробувань, в цій історії є дещо, що читається між рядків і робить її вартою значно більшого, ніж навіть цілий яблуневий сад. З багатонаціональної невизначеності формується усвідомлення себе як українця. Це довгий та непростий шлях, але головний герой долає його і серед перших у 1991 році отримує український паспорт. Тому що «зміна паспорта багато для нього важила. Це для нього було наче перестати бути рабом».
Велику роль у цьому формуванні відіграв дід Павела, що був серед активістів Західноукраїнської республіки та вільної Північної Буковини. Врешті, він починає ставитися до свого краю саме як до української землі:
«Сідай на це дерево. Воно вже мертве. Сідай. Воно пустило надто слабке коріння й не витримало вітру. Ми, українці, пустили міцніше коріння, і хоч які шквали й урагани пролітають над нашою землею, тримаємося свого, ще й пісень складаємо».
Всі фотографії в публікації — з особистого архіву Марини Губарець