.jpeg)
Ми познайомилися невипадково. Десь тоді, коли дерева були вищими, сонце світило яскравіше, а передні зуби змінювалися з молочних на постійні, я страшенно боялась залишатись вдома сама. Настільки, що після уроків йшла до подруги-сусідки, аж поки не приходила з роботи мама.
Трапилося мені тоді захворіти й кілька днів не ходити до школи. О, як прикро мені було! Здавалося, я не в однокімнатній хрущовці багатоквартирного будинку, а на безлюдному острові. Сама-самісінька.
Аби зайняти мій вільний час чимось корисно-приємним, мама купила мені книжку з загадковою назвою «Пеппі Довгапанчоха». З того моменту і почалась історія моєї дружби з цією рудоволосою дівчинкою, що й досі допомагає мені перемагати страхи й сприймати труднощі за пригоди.
Чи варто казати, що з перших сторінок я була в захваті від Пеппі! Безстрашна, впевнена в собі оптимістка, вона була повною протилежністю мені. Їздить верхи, вміє в’язати морські вузли, вчить географію, подорожуючи, може приборкати тигра і змію. Та найбільше мене тоді вразило те, що живе вона у своїй віллі “Хованка” абсолютно сама, без мами й тата. «Треба ж! — думала я, — А я тут боюсь пів дня побути наодинці».
З того дня, як в мене з’явилась Пеппі, самотньою я більше не почувалася. Прочитала на одному диханні й потім поверталась до неї думками щоразу, коли з’являвся якийсь нелогічний і необґрунтований страх. Казала собі: «А Пеппі б не боялась». Вона стала такою кумиркою, що на новорічне свято у школі я була вже не сніжинкою і, дякувати богу, не снігуронькою. Я була — Пеппі. Мама малювала мені своїм олівцем ластовиння й вплітала в косички дротики, аби ті стирчали в різні сторони. Я так і залишалась боягузкою, але щосили намагалась стати схожою на неї. Fake it till you make it, як то кажуть.
Пізніше я дізналася, що Астрід Ліндгрен написала цю книжку для доньки, коли та хворіла, аби якось розважити її. Ба більше, Астрід писала Пеппі впродовж років Другої світової війни. Тільки тепер мені стало зрозуміло, чому у Пеппі мама – небесний ангел, а тато – король вигаданого заморського острова…
Через багато років, коли мені знову стало страшно, я шукала якийсь знак, що все буде добре. Це був січень 2022-го, і в повітрі вже «пахло війною». В Україні всі тільки й обговорювали – буде війна чи ні. Хтось закликав не панікувати, а хтось уже збирав тривожну валізку. За кордоном, тим часом люди уже дізнались, де на карті світу Україна, і найголовніше – що це не «десь там у росії».
За збігом обставин (і дешевих авіаквитків лоукостера) я опинилась у Стокгольмі — місті Пеппі й Карлсона. Хотілось хоч пару днів не думати про тривожні валізки й таке інше. Та рецепціоніст готелю, побачивши наші паспорти, уже співчутливо дивився: «Oh, you are from Ukraine… do you think russia will start the war…?», а ввечері бармен більш прямолінійно питав, чи готові ми до війни.
Тим часом у кожній сувенірній крамничці Стокгольму можна було знайти магніти, брелоки, м’які іграшки, або іншу пам’ятну штукенцію з рудоволосим дівчиськом у панчохах різного кольору. І нехай та лялька Пеппі, яку я тоді купила, одна із тисяч однакових «Pippi» (саме так її ім’я звучить в оригіналі). Для мене вона була тим знаком, який я шукала.
Після приїзду додому, я віднайшла свою улюблену дитячу книжку і почала читати. До війни залишалось менш як місяць і щодня напруга тільки зростала. Читати Пеппі у лютому 2022 було певним ескапізмом, і я із задоволенням втікала від тривожності, читаючи по одному розділу перед сном. Чим не іронія, що розділ, який я прочитала увечері 23 лютого, називався «До Пеппі закрадаються злодії»?
Тривожну валізку я так і не склала наперед. Тому 24-го зранку, від’їжджаючи з міста у невідомості, я вкинула до “тривожного пакета” улюблену сукенку і книжку “Пеппі Довгапанчоха”. Абсолютно нелогічний та дуже дорогий серцю набір.
Все ж, крім сміливості, у Пеппі є ще багато чого повчитись. По-перше, не дуже чемна та з добрим серцем Пеппі не любить показувати сліз. Жаліє пташеня, що випало з гнізда (біля якого ледь не вперше можна побачити сльози Пеппі), а за мить — ганяє за дітьми й прикидається страховиськом.
По-друге, Пеппі відмінна сторітелерка. Та легкість, з якою вона генерує надзвичайні історії зі своїх мандрів — мрія кожного письменника:
«Тітка Лаура обернулася до пані Сетергрен і сказала:
— Знаєш, учора в мене була така дивна пригода...
— Не дивніша, як у мене позавчора, — перебила її Пеппі. — Я їхала кудись у поїзді і коли він уже розігнався на повну швидкість, раптом крізь відчинене вікно до вагона влетіла корова, а на хвості в неї теліпалася велика дорожня торба. Корова сіла навпроти мене, розгорнула розклад і почала шукати в ньому, коли поїзд прибуде до другої станції. А я саме налаштувалася снідати — розіклала силу бутербродів з оселедцями і з ковбасою. і думаю собі, що корова, мабуть, теж зголодніла, тому запропонувала їй бутерброд. Вона взяла один з оселедцем і почала жувати. Пеппі замовкла.
— Так, справді дивна пригода, — ласкаво мовила тітка Лаура.
— Авжеж, такої корови треба пошукати. Уявіть собі: взяла бутерброд з оселедцем, коли було повно бутербродів з ковбасою!»
По-третє, Пеппі досить прогресивна й емансипована панянка. У свої дев’ять вона глузує із концепту «ти ж дівчинка». Так, наприклад, коли вчителька повчає її, як бути справжньою дамою, Пеппі звертається до подруги: «Ти що робиш, Аніко! Запам’ятай, що справжня дама колупає в носі тільки тоді, коли її ніхто не бачить!».
Ще, Пеппі дуже впевнена в собі і приймає себе такою, якою є. Побачивши в магазині напис «Вас турбує ластовиння?», вона каже продавчині рішуче «Ні!». Та коли продавчиня відповідає: «Дитино моя, та ти ж уся в ластовинні!», Пеппі гордо зазначає: «Так, але воно мене не турбує. Воно подобається мені. […] Але якщо у вас є така мазь, від якої проступає ще більше ластовиння, то пошліть мені додому вісім банок!».
Врешті, Пеппі бере від життя все:
« — Найперше я хочу купити піаніно.
— Піаніно? — здивувався Томмі. — Ти ж не вмієш на ньому грати, Пеппі!
— Не знаю, я ще не пробувала, — відповіла Пеппі. — Не мала нагоди спробувати, бо не було піаніно. А я тобі скажу, Томмі: треба дуже довго вправлятися, щоб навчитись грати на піаніно без піаніно.»
Ось так просто Пеппі навчила мене не боятись нічого і робити те, що приносить задоволення, навіть якщо здається, що не вмієш. Бо що є життя, як не фристайл та рок-н-рол?