.jpeg)
Харків
«Будинок Блакитного»
Анна Пасюк
Про будинок «Слово» в Харкові всі вже чули. Осередок культурного простору, останнє місце життя багатьох письменників Розстріляного Відродження. Про нього написано статті, знято фільм. Харківський Літературний музей навіть зміг там зробити письменницьку резиденцію з допомогою мецената, харківського бізнесмена Андрія Набоки — викупили квартиру журналіста і прозаїка Петра Лісового на другому поверсі. Тепер до тієї квартири приїжджають сучасні письменники та літературознавці, проводяться зустрічі та квартирники. Простір отримав друге життя.
Але що, як я скажу, що в Харкові був ще один будинок літераторів?
Правда, в ньому не жили. Він називався Будинок письменників і журналістів імені Василя Блакитного, серед митців знаний просто як Будинок Блакитного. Названий на честь Василя Еллана-Блакитного, письменника та одного з визначних діячів української культури початку 1920х. Василь помер 4 грудня 1925го у віці 32 років від тяжкої хвороби серця, яку мав з раннього дитинства.
Зі спогадів літературознавця Г. Костюка:
«Будинок Блакитного. Так у щоденному житті називали його тоді всі культурні і суспільні діячі Харкова. Це був гарний, затишний двоповерховий будинок у стилі українського бароко. Відкрили його, здається, 1926 року, надавши йому ім’я щойно померлого, всіма шанованого поета Василя Блакитного. Відтоді будинок став гордістю й духовним центром усієї столичної творчої інтелігенції».
Насправді перший Будинок літераторів в Україні відкрився 5 січня 1927 року. Попередньо прообразом цього культурного клубу були три кімнати в редакції газети «Вісті ВУЦВК», де працював редактором Василь Блакитний. В цих кімнатах проводили дні, а іноді й ночі молоді українські поети і прозаїки.
Зі спогадів письменника В. Минка:
«Почну з 5 січня 1927 року. У цей день уряд подарував українським письменникам Будинок літератури ім. Василя Блакитного. До того письменники збиралися в тісних кімнатах редакцій журналів та газет. І раптом перед нами широко розчинилися двері просторого й чудового палацу».
Для Будинку літераторів надали будівлю колишнього Музею церковних старожитностей та єпархіальної бібліотеки, побудовану у 1912 році на Каплунівській вулиці (за часів совєтів — Краснознаменна, тепер – вулиця Мистецтв, 4) за проєктом архітекторів В.М.Покровського та П.В.Величка у стилі модерн. У цьому будинку було проведено реконструкцію інтер'єрів за ескізами художника А.І.Страхова.
На першому поверсі, ліворуч від вестибюля, знаходилася синя вітальня, бібліотека, читальня, де письменники відпочивали та працювали. Стіни зали, до якої вели мармурові сходи, були оздоблені різьбленими панелями з мореного дуба, виготовленими народними закарпатськими умільцями. З вестибюлю мармурові сходи вели на другий поверх до сесійної зали з кімнатою для президії, де вечорами проходили літературні та мистецтвознавчі диспути, художні виставки, збори письменницьких організацій.
Зі спогадів письменника В. Минка:
«Стіни палацу розписані чудовими фресками, частина яких була на тему: письменник пише, друкар складає літери, читач читає книжку. Сьома година вечора. Великі вікна Будинку Блакитного сяють яскравими вогнями. Письменники, журналісти, гості піднімаються сходами нагору. Поволі до зали заходять Микола Куліш і Петро Панч, Володимир Сосюра й Остап Вишня, Павло Тичина і Наталя Забіла, Юрій Яновський і Леонід Первомайський, Юрій Смолич і Майк Йогансен… Палке слово сказав Володимир Затонський. Він наголосив на тому, що письменники мають налагодити найтісніші зв’язки з тими, про кого й для кого вони повинні писати. Потім усміхнувся і під загальне схвалення додав: “Коли пролетарська література буде творитися тільки в стінах цього будинку, то краще одразу підкласти під нього динаміт. Правління будинку було багатопредставницьким. Від ЦК КП(б)У – А. Хвиля, від Наркомосу – М. Христовий, від ВАПЛІТЕ – М. Куліш, від “Плугу” – С. Пилипенко, від “Молодняка” – П. Усенко, від “неорганізованих” письменників – О. Вишня, від театру “Березіль” – Л. Курбас. Вершив усіма справами директор Максим Лебідь, чудовий організатор і прекрасний товариш. Лебідь обожнював книжку. Невідомо звідки і як він діставав для бібліотеки літературні унікуми. Для читальні передплачував буквально всі тодішні журнали, що виходили в СРСР. Завідувачем бібліотеки Лебідь підібрав такого ж книголюба, як і сам, – Василя Мисика.”
Зі спогадів літературознавця Г. Костюка:
«Реконструйований він був з мистецьким смаком і господарським глуздом. Тут була ідеально укомплектована бібліотека, де можна було прочитати все, що в ті роки з’явилося друком в Україні й поза нею. У підвалі був добрий і, порівняно, недорогий ресторан і більярдна. Окрему частину будинку займала велика конференційна зала з балконами і хоровим ярусом підковою. Директором Будинку був Максим Лебідь. Маленький, малопомітний поет. Здається, мав лише одну книжечку поезій. Але людина з господарчим і організаційним хистом, культурна й віддана своїм обов’язкам. Саме він поставив цей центр української культури в Харкові на високий всеукраїнський рівень. Після 1933 року його заарештували, а 1939 року розстріляли».
У письменницькому клубі, як його тоді називали, було зосереджено літературне та суспільне життя українських письменників та поетів. Тут часто бували П. Тичина, В. Сосюра, М. Рильський, О. Вишня, О. Головко, О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич. В. Мінко та багато інших.
Хоч це й називався Будинок літераторів чи Будинок письменників, тут бували митці й інших напрямків мистецтв – митці, композитори, актори, режисери. У дискусіях про шляхи українського театру брали участь Л. Курбас, Я.Мамонтов, Г.Юра та інші діячі української сцени. Тут читали свої твори поети та прозаїки з різних літературних угруповань — таких, як: «Плуг», «Вапліте», «Творчість», «Молодняк», «Забій». І перебуваючи в одному просторі, їхні ідеї та проєкти починали впливати на одного.
Зі спогадів письменника В. Минка:
«У Будинку Блакитного одразу ж зав’язалася справжня дружба письменників з діячами суміжних мистецтв: композиторами, художниками, артистами. Там я зачудовувався музикою Костя Богуславського, там я вперше побачив і почув Олександра Довженка, був зачарований його талантом»
Проводилися виставки, присвячені письменникам та художникам, наприклад, виставки проєктів пам'ятників Т.Г.Шевченку (1929) та робіт художника М.Піросманішвілі (1931), виставка, що розповідала про творчість В.Блакитного (1930) та ін.
Так само відбувалися зустрічі із закордонними літераторами.
Зі спогадів літературознавця Г. Костюка:
«В Будинку Блакитного майже щодня відбувалась якась подія. Були зустрічі зі знаними закордонними гістьми, як Анрі Барбюс, Панаїті Істраті, Бруно Ясенський, японський письменник Акіта. Були також зустрічі зі всесоюзними знаменитостями – М. Горьким, В. Маяковським, авіаторами й полярними дослідниками Е. Міндліним, Б. Чухновським. Хвилююча зустріч була з уславленим грузинським режисером Марджанішвілі. Завжди мали тепле прийняття тут українські культурні діячі – відомий композитор Глієр, президент Української академії наук Д. Заболотний. Тепло зустрічали й делегацію письменників Білорусії – Якуба Коласа, Янку Купалу, Цішку Гартного, Михася Чарота. Відбулася тут і відома конференція Міжнародного бюро революційної літератури, в якій взяли участь письменники багатьох країн світу. Отже це був великий і справді живий творчий культурний центр. І в цьому центрі десь з вересня 1929 року почали ми, майбутні пролітфронтовці, свої перші організаційно-дискусійні збори. Пригадую перше багатолюдне зібрання. Було то веселе, гамірне й дуже дружнє товариство. Я з великим зацікавленням придивлявся до кожного з них. Це був справжній тогочасний літературний Олімп. Заклопотаний і зосереджений снував між присутніми Хвильовий. Дотепний, безпосередньо-щирий Микола Куліш, якого всі з пошаною звали Гурович. Стрункий, короткозорий, з замріяними карими очима – Павло Тичина. Мовчазний, з військовою поставою – Олесь Досвітній. Високий, з вихрястою чуприною і засмаглим обличчям – Леонід Чернов. Стрункий, кароокий, з легкою іронічною посмішкою – Юрій Яновський. Вродливий, поставний, з вороним чубом – Петро Панч. Сидів у кріслі й перекидався жартами круглолиций Остап Вишня. Тримався дещо осторонь неговіркий Василь Мисик. Шкутильгав і кидав дотепи молодий гуморист Юрій Вухналь. Оце тільки декілька колоритних фігур з того цікавого творчого товариства, що його я мав щастя спостерігати на тих перших історичних зборах майбутнього “Пролітфронту”».
Меморіальна дошка зазначає, що Республіканський Будинок літераторів розташовувався тут з 1927 до 1931 року, хоч деякі джерела зазначають, що у червні 1934 р. тут розпочав свою роботу 1-й з'їзд письменників України, який закінчився у липні вже в Києві, куди було переведено столицю.
Тиха вуличка в центрі, темно-сірий, тепер вже з триповерховою прибудовою, будинок майже непримітний, бо більше уваги до себе привертає, наче карамельковий будиночок далі по вулиці, корпус Харківської державної академії дизайну та мистецтв. І зараз можна тільки уявити, яке життя бурлило-кипіло в цих приміщеннях майже сто років тому, де літературне й журналістське середовище Харкова творили нову мистецьку авангардну мову. Тепер тут розташоване відділення радіоастрономії Інституту радіофізики та електроніки АН України. Вчені заїхали сюди після того, як культурну інтелігенцію репресували, а столицю УРСР перевели у Київ.
Через подальші репресії та терор Будинок Слово став ніби памʼятником на братській могилі Розстріляного Відродження. Символ періоду темряви, знищеної української інтелігенції. І поруч з ним неможливо не думати по постійне стеження і чорні воронки, які зʼявлялися вночі і по одному забирали жителів.
Будинок Блакитного натомість – це символ Червоного Ренесансу. Так називали вони самі себе. Вони були молоді і зухвалі, мали багато планів та сміливих ідей. Тож для мене цей Будинок Блакитного є символом творчості та співтворчості, символом життя і всеохопної любові. Якнайкраще цей дух епохи, такої короткої, але такої яскравої, передає вірш Майка Йогансена, опублікований у 1929 році:
Ах життя моє дороге,
Хто мені дав тебе, тепле й сильне?
Бігти берегом, бігти геть,
Бігти холодною вогкою рінню.
Занести руку з-за хмар,
Занести за небесну спину.
Ро́змах. В удар
Тіло. Голову. Руку вкинути.
Ах життя моє — кругле як м'яч
Пружне й палюче — як любов.
Падай. Злітай. Смійся. Плач.
Цілуй дужче, знов і знов.
До кінця цілуй. До зубів,
До холодного цілуй поту.
Так ніхто тебе не любив,
Не пив слину з крепкого рота:
Ах життя моє — кругле як м'яч,
Ти з яких зірвалось шківів.
Души мене. Кров'ю моєю пияч.
— Так ніхто тебе не любив.
1929
Знаючи, що стало потім, здається, що та епоха була суцільним мороком, але там було і світло.
І наостанок ще одна пряма мова сучасника Будинку Блакитного, письменника Тереня Масенко:
«Дім Блакитного — то ціла доба в історії нашої культури. Він увійшов до неї дуже цікавими сторінками громадського життя. Творчі дискусії тут були постійними, бурхливими, вільними та одвертими. А лише такі й могли бути корисними. Двоповерховий дім на Каплунівській оформили під клуб в українському народному стилі, з великим смаком та вибагливістю. Від портьєр і фіранок, розшитих блідими узорами, до майстерної різьби по дереву на хорах, кріслах, дверях — все було в одному мистецькому характері. Першим директором клубу був Максим Лебідь — знавець мистецтва, збирач рідкісних книг. За півтора-два роки він зібрав багатющу, унікальну бібліотеку. Українська, російська і світова класика, тисячі стародавніх видань, живописних, чудово оформлених…
Частими гістьми Дому Блакитного були люди всесвітньовідомі: Анрі Барбюс, Володимир Маяковський, Йоганнес Бехер. Маяковський не один раз грав у нашому Домі на більярді, до речі, на колишньому своєму столі. За рік до того він продав Лебедю стіл із своєї московської квартири. Одного разу Маяковський запропонував таке правило: хто програє — пролазить під столом. І коли сам програє Майку Йогансену, під загальний регіт пролазить під низьким столом, ще й весело каже: “Назвався опеньком, так лізь у кошик».
____________________
Редагування – Юлія Желізко
Використані матеріали:
Лейбфрейд А.Ю. «Харьков. От крепости до столицы: Заметки о старом городе»
Минко, В. Червоний Парнас : сповідь колишнього плужанина. – Київ : Радян. письм., 1972. – С. 44–49
Костюк, Г. Зустрічі і прощання : спогади. – Кн.1. – Едмонтон : Канад. ін-т укр. студій; Альберт. ун-т, 1987. – С. 257–259.
Обирай,
тицяй, подорожуй разом з нами!
Тиць :)