Київ

РОЛІТ та його мешканці

Марина Манченко

«Наша частина РОЛІТу не дуже приваблива зовні, схожа на вагони товарного поїзда з прорізаними вікнами. Вона проста за формою, без всіляких фінтіфлюшок, як кажуть на Євбазі. Строга, без випендрьожу, без розкоші, дещо схематична, але сучасна, зручна і функціональна. Словом, типово соцреалістична. А через три роки після того, як було зведено наш будинок, до нього прибудували нову частину, ту, що вздовж вулиці Леніна. Яка вона? Схожа на красивий паровоз до наших з вами товарних вагонів. Помпезна монументальна будівля, з п’ятикімнатними квартирами, з площею, яка дозволяє «конем грати», з височезними стелями, з фасадом, обкладеним коростенським гранітом. Все зроблено солідно, не шкодуючи матеріалів і під «класику». Але це ж побудовано не в античні, а в наші часи! В тридцяті роки двадцятого століття! І це теж соцреалізм. Так і в літературі: є «Жива вода» — це той РОЛІТ, що уздовж Тимофіївської, наш з вами «товарняк», а є «Мандрівка в молодість» — це вже РОЛІТ, що по вулиці Леніна, — дорогий паровоз, причеплений до наших вагонів».

Марина Гримич, «Клавка»

Кооператив «Робітник літератури», або РОЛІТ – це будинок-історія, будинок-творчість та будинок-трагедія. Споруджений у 1934 році на розі теперішніх вулиць Богдана Хмельницького та Михайла Коцюбинського, він є свідком епохи та абсолютним рекордсменом за кількості меморіальних дошок на фасаді – у 2011 році було встановлено останню, двадцять дев’яту.

На спорудження РОЛІТу як житлового кооперативу київських літераторів київських письменників надихнув письменницький будинок «Слово» в Харкові. Через брак коштів будівництво тривало набагато довше, ніж планувалося – проект змінювали, роботи спинялися, іноді родини письменників навіть виходили допомагати працівникам. Коли ж спорудження РОЛІТу вже завершувалося, столицю України перенесли з Харкова до Києва, і до київського письменницького будинку переїхав цілий гурт письменників-харків’ян.

У будинку РОЛІТу жило багато видатних літераторів, таких як Борис Антоненко-Давидович, Остап Вишня, Іван Кочерга, Петро Панч, Максим Рильський, Володимир Сосюра, Павло Тичина, Юрій Яновський та багато інших. Тут було написано «Собор» Олеся Гончара, «Пісню про рушник» Андрія Малишка, тут Микола Бажан переклав «Витязя в тигровій шкурі» Шота Руставелі.

Тут же, на жаль, жили й інформатори репресивних органів СРСР, наприклад Юрій Смолич, який протягом майже двадцяти років писав доноси на своїх колег, в тому числі й на Олександра Довженка.

Перші кілька років РОЛІТ пропонував своїм мешканцям послуги їдальні, де можна було купити обід чи вечерю, або навіть принести власні продукти та попросити кухарів приготувати їх. Але зрештою ця практика не прижилася – жильцям більше подобалося готувати вдома, хоча в багатьох квартирах кухні були відсутні. Також існували гуртки для юних РОЛІТівців - шаховий, спортивний, вишивання, малювання та навіть акторської майстерності.

Понад півсторіччя РОЛІТ жив літературою та мистецтвом. Тут писали романи та вірші, читали їх колегам, просили порад та розмовляли про творчі плани. На жаль, звідси автори також вирушали до в'язниці, в концтабори, на розстріл, на фронт і в евакуацію у 1941 році… Сюди ж іноді провертались – і з фронту, і з заслання.

У наші дні більшість мешканців будинку РОЛІТу не мають жодного стосунку до літератури. Але він завжди займатиме чільне місце в історії української літератури.

«У Єлизавети Петрівни пахло свіжовимитим паркетом. Клавка любила запахи цієї кімнати: якщо не чисто вимитої підлоги, то старих книг, які вилаштувалися до стелі у стелажі. Дивовижно, як вдалося зберегти домашню бібліотеку у цьому будинку за війни: мешканці РОЛІТу, українські радянські письменники, всі до одного, з сім’ями були евакуйовані хто в Уфу, хто в Ташкент, хто в Алма-Ату, тоді як в їхніх квартирах упродовж двох років «розважалися фашистські гади зі своїми підстилками». Після визволення Києва від німецьких окупантів славною Червоною армією квартири РОЛІТу перерозподілили заново, і не всім його мешканцям вдалося повернутись у свої довоєнні помешкання. Було дуже підозріло, що кімнату у Єлизавети Петрівни ніхто не відібрав, незважаючи на те, що за площею вона явно перевищувала норми. До того ж, письменниця повернулася в Київ не в 1944-му, як усі письменники, а рік тому, в 1946-му, а кімната на диво терпляче чекала на неї майже з усіма її скромними пожитками і розкішною бібліотекою.»

Марина Гримич, «Клавка»

Фото:

© AMY / Wikimedia Commons / CC BY-SA 3.0

© AnatolyPm via Wikipedia